Не слишком громко, но все же состоялось празднование очередного юбилея Декларации о государственном суверенитете Украины. Были публичные выступления и аналитические материалы в Интернете. И все бы хорошо, если бы не были упущены из поля внимания некоторые очень существенные сюжеты, связанные с тогдашними событиями и их пролонгацией в настоящем. Поэтому представляется не лишним обратить внимание на эти сюжеты и некоторые факты, незамеченные нынешними политиками и аналитиками.
Видео дня
Так вот: даже сейчас пришлось прочитать, что, дескать, без примера России Украина не решилась бы принять свою Декларацию о государственном суверенитете. И о «подаренной независимости», которая, мол, неожиданно для украинцев «упала с неба» тоже. И если бы это говорили и писали исключительно глупые и рашистские провокаторы…
На самом деле, как по мне, ход тогдашних событий свидетельствовал совсем другое.
После полудемократических выборов в Верховную Раду УССР 15 мая 1990 года новоизбранные депутаты начали работать, впервые после Центральной Рады, в режиме настоящего парламентаризма (сессия длилась не 1-2 дня, как в советское время, не в «турборежиме», как с 2019 года, а 60 полноценных рабочих дней). Почти сразу сформировались как демократическая оппозиция в лице Народной Рады (125 депутатов), так и провластная группа «За советскую суверенную Украину» (т.н. «группа-239») из тех коммунистов, которые действовали в русле решений ЦК КПСС и ЦК КПУ. Остальные депутаты (преимущественно тоже члены компартии) занимали промежуточную позицию. Но обратите внимание: даже «группа-239» с явно не слишком прогрессивной позицией поставила в свое название словосочетание «суверенная Украина». Не УССР, а Украина! Такой тогда был «разлитый в воздухе» общественный настрой.
Так, Рада начала рассмотрение вопроса о государственном суверенитете 28 июня, а Россия свою декларацию приняла 12 июня. На первый взгляд, Украина шла в российском кильватере. Однако Россия сама последовала примеру других тогда еще союзных республик, и она стала шестой среди тех, кто декларировал свой суверенитет. Вдобавок, российская декларация была короткой и советской как по содержанию, так и по форме (причем не «России», а «РСФСР»). Зато украинская Декларация стала следствием серьезной работы над ее текстом. Если что-то и повлияло существенно на работу над Декларацией и радикализацию ее содержания, то это отъезд без разрешения сессии 63 депутатов во главе с председателем Рады Владимиром Ивашко в Москву на XXVIII съезд КПСС. 5 июля Верховная Рада голосами более 300 депутатов, в том числе и коммунистов, выдвинула требование к «беглецам» о возвращении из Москвы. И большинство делегатов съезда КПСС из числа депутатов вернулось в Киев, признав этим приоритетность национальных интересов над партийной дисциплиной. Не подчинился этому решению Владимир Ивашко, который принял предложение Михаила Горбачева и решил баллотироваться на должность заместителя генерального секретаря ЦК КПСС. Он подал в отставку с должности председателя Верховного Совета и этим, как выяснилось, политически похоронил себя, став чужим и для Москвы, и для Киева. В этой ситуации под аккомпанемент шахтерских забастовок и митингов в столице 16 июля Рада конституционным большинством (что было очень показательно) приняла Декларацию о государственном суверенитете Украины.
В преамбуле Декларация провозгласила «верховенство, самостоятельность, полноту и неделимость власти Республики в пределах ее территории и независимость и равноправие во внешних сношениях». Это создало почву сначала для республиканского законотворчества, независимого от союзного законодательства (что быстро привело к правовой коллизии, известной под названием «войны законов»), а затем – через год с небольшим – и для легитимного провозглашения независимости Украинского государства.
Стоит напомнить ключевые положения Декларации. Прежде всего в ней сказано, что «Украинская ССР как суверенное национальное государство развивается в существующих границах на основе осуществления украинской нацией своего неотъемлемого права на самоопределение. Украинская ССР осуществляет защиту и охрану национальной государственности украинского народа». Что интересно: понятия «национальное государство» и «национальная государственность» отсутствуют в тексте действующей Конституции Украины. Это не единственные принципиальные принципы, которые куда-то исчезли в процессе конституционных пертурбаций уже в независимом государстве. Скажем, в Декларации отсутствует упоминание об обеспечении государством свободного развития, защиты и использования русского языка, речь идет исключительно о «функционировании украинского языка во всех сферах общественной жизни». И целый раздел Декларации посвящен вопросам экологической безопасности, тогда как в действующей Конституции эти вопросы занимают более скромное место. Иначе говоря, ряд понятий и положений Декларации до сих пор остаются невоплощенными.
Вспомним и другие базовые положения Декларации, ставшие откровенным вызовом политике «союзного центра». Итак: «Народ Украины является единственным источником государственной власти в Республике… Украинская ССР обеспечивает верховенство Конституции и законов Республики на своей территории… Украинская ССР имеет свое гражданство… Всем гражданам Украинской ССР гарантируются права и свободы, предусмотренные Конституцией Украинской ССР и нормами международного права, признанными Украинской ССР… Украинская ССР является самостоятельной в решении любых вопросов своей государственной жизни… Высший надзор за точным и одинаковым исполнением законов осуществляется Генеральным прокурором Украинской ССР, который назначается Верховным Советом Украинской ССР, ответственен перед ним и только ему подотчетен… Украинская ССР имеет право запретить строительство и прекратить функционирование любых предприятий, учреждений, организаций и других объектов, вызывающих угрозу экологической безопасности… Национальные, культурные и исторические ценности на территории Украинской ССР являются исключительно собственностью народа Республики».
В целом положения об УССР как суверенном национальном государстве и о народе, который является единственным источником государственной власти, стали своеобразным «мостиком» между прошлым и будущим, между досоветской, советской и постсоветской эпохой – потому что народ имеет право превратить УССР в просто Украину, точнее, в Республику Украину (интересно, что в 1990 году «Украина» и «Республика» были синонимами, а в действующей Конституции то, что Украина является республикой, упоминается лишь раз, и слово это пишется с маленькой буквы…).
Едва ли не главным вызовом в Декларации вместе с тем стали положения раздела «Экономическая самостоятельность». Действительно: «Народ Украины имеет исключительное право на владение, пользование и распоряжение национальным богатством Украины. Земля, ее недра, воздушное пространство, водные и другие природные ресурсы, находящиеся в пределах территории Украинской ССР, природные ресурсы ее континентального шельфа и исключительной (морской) экономической зоны, весь экономический и научно-технический потенциал, созданный на территории Украины, являются собственностью ее народа, материальной основой суверенитета Республики и используются с целью обеспечения материальных и духовных потребностей ее граждан… Украинская ССР самостоятельно создает банковскую (включая внешнеэкономический банк), ценовую, финансовую, таможенную, налоговую и таможенную системы. И о плюрализме и защите всех форм собственности не забыто. Нечего и говорить, что в российской декларации ничего похожего на это не было. Как и следующего: «Украинская ССР имеет право на собственные Вооруженные Силы. Украинская ССР имеет собственные внутренние войска и органы государственной безопасности, подчиненные Верховному Совету Украинской ССР… Украинская ССР как субъект международного права осуществляет непосредственные сношения с другими государствами, […] участвует в деятельности международных организаций».
Одно из положений Декларации было и по сей день является предметом политических спекуляций – мол, еще в 1990 году Украина задекларировала внеблоковый, нейтральный и безъядерный статус. Но это несусветная ерунда – в Декларации говорится о намерении стать в будущем нейтральным, внеблоковым и безъядерным государством. Напомню, что в то время еще существовала Организация Варшавского Договора во главе с СССР, а УССР была напичкана ядерным оружием; Польша, которую возглавило правительство «Солидарности», тоже тогда декларировала похожие намерения. Кроме того, намерение что-то сделать и практическое действие – разные вещи: можно намереваться на ком-то жениться, а в последний момент передумать из-за объективных факторов; можно намереваться поймать огромную щуку и пойти ради этого на Днепр, а в реальности вытащить из реки здоровенную лягушку…
Де-юре Декларация о государственном суверенитете стала провозглашением конфедеративных отношений с «союзным центром» и базой для последующих законодательных новаций и практических шагов. Конечно, что-то в этой Декларации было наивно-романтичным, что-то не слишком четко выписанным, что-то важное прошло мимо внимания ее авторов, – но в целом она стала ярким манифестом стремления Украины к свободе. И едва ли не главное: было четко прописано, что заключение союзного договора возможно только на основе этой Декларации.
В развитие положений Декларации летом и осенью 1990 года были приняты Закон об экономической самостоятельности Украины и ряд других актов. Уже к осени 1990 года республиканское законодательство существенно противоречило союзному. Началась «война законов». Последняя повлекла за собой политические последствия, оформленные в виде «борьбы с союзным центром» под лозунгом «парада суверенитетов». Кремль пытался перехватить инициативу, выдвинув проект реформирования СССР под лозунгом: «Сильные республики – сильный центр». Однако республиканская номенклатура, прежде всего хозяйственная, все больше склонялась к мысли, что сильный центр ей не нужен.
Декларация мощно «выстрелила» еще раз накануне назначенного на 17 марта 1991 года всесоюзного референдума о сохранении СССР. 27 февраля Верховная Рада постановила: одновременно с всесоюзным референдумом провести республиканский опрос о вхождении в Союз суверенных республик (обратите внимание – не «обновленного СССР»; вообще, это был правовой и логический абсурд, когда во всесоюзном референдуме спрашивалось о «сохранении обновленной федерации» – разве при Сталине-Брежневе тоталитарная советская империя была федерацией и что значит «сохранение обновленного»?) – вхождение на условиях Декларации о государственном суверенитете. Более 80% избирателей УССР сказали «да» во время республиканского опроса, что дало руководству Рады достаточно сильные позиции на переговорах с Москвой.
Поэтому, когда во второй половине апреля 1991 года начался т.н. «Новоогаревский процесс», когда в резиденции президента СССР Горбачева делегации ряда республик обсуждали проект союзного договора, то УССР заявила там об особой позиции. Более того: в апреле 1991 года президиум Верховного Совета принял постановление, по которому на территории Украины приостанавливалось действие одного из экономических указов президента СССР. А летом 1991-го УССР отказалась подписывать союзный договор, поскольку предложенные им принципы сожительства республик противоречили Декларации. Вместе с Украиной не согласились на подписание этого договора Молдова, Грузия и Армения. Страны же Балтии в это время уже прочно стояли на пути восстановления независимости, и их не остановили кровавые боевики, устроенные Кремлем в Вильнюсе и Риге.
Закономерно ответом на все это стал августовский путч проимперских сил, который не в последнюю очередь был вызван отказом Украины подписать Союзный договор (если Горбачев говорил, что без Украины «наша социалистическая империя» развалится, то какие же выражения использовали ортодоксы из ЦК КПСС?). Восстановленная независимость не свалилась неизвестно откуда как подарок Украине, которая, мол, и не мечтала о ней. Положения Декларации и события, связанные с ее воплощением в жизнь, убедительно свидетельствуют об обратном. Поэтому празднование юбилея Декларации – вещь, безусловно, не только закономерная с точки зрения государственных интересов, но и необходимая морально в контексте непростых и трагических событий последних лет. Ну, а затем следует идти дальше – наполнить содержанием понятие «национальное государство», внеся его в Конституцию, и реально обеспечить «функционирование украинского языка во всех сферах общественной жизни». А намерение стать нейтральным и внеблоковым государством следует признать нереалистичным – и не потому, что мы такие агрессивные, а потому, что живем рядом с двумя тоталитарными государствами, Россией и Беларусью. Что же касается безъядерного статуса, то это особая тема, не так ли?
Отож: навіть зараз довелося прочитати, що, мовляв, без прикладу Росії Україна не наважилася б ухвалити свою Декларацію про державний суверенітет. І про «подаровану незалежність», яка, мовляв, несподівано для українців «упала з неба» теж. І якби ж то це говорили і писали виключно дурні та рашистські провокатори…
Насправді, як на мене, перебіг тодішніх подій засвідчував зовсім інше.
Після напівдемократичних виборів до Верховної Ради УРСР 15 травня 1990 року новообрані депутати почали працювали, вперше після Центральної Ради, у режимі справжнього парламентаризму (сесія тривала не 1-2 дні, як за совєтських часів, чи не у «турборежимі», як із 2019 року, а 60 повноцінних робочих днів). Майже одразу сформувалися як демократична опозиція в особі Народної Ради (125 депутатів), так і провладна група «За радянську суверенну Україну» (т.зв. «група-239») з тих комуністів, які діяли в річищі рішень ЦК КПСС і ЦК КПУ. Решта депутатів (переважно теж членів компартії) посідала проміжну позицію. Але зверніть увагу: навіть «група-239» із вочевидь не надто прогресивною позицію поставила у свою назву словосполучення «суверенна Україна». Не УРСР, а Україна! Такий тоді був «розлитий у повітрі» суспільний настрій.
Так, Рада почала розгляд питання про державний суверенітет 28 червня, а Росія свою декларацію ухвалила 12 червня. На перший погляд, Україна йшла в російському кільватері. Проте Росія сама наслідувала приклад інших тоді ще союзних республік, і вона стала шостою серед тих, хто декларував свій суверенітет. На додачу, російська декларація була короткою та совєтською як за змістом, так і за формою (причому не «Росії», а «РСФСР»). Натомість українська Декларація стала наслідком серйозної праці над її текстом. Якщо щось і вплинуло істотно на роботу над Декларацією та радикалізацію її змісту, то це від’їзд без дозволу сесії 63 депутатів на чолі з головою Ради Володимиром Івашком до Москви на XXVIII з’їзд КПСС. 5 липня Верховна Рада голосами понад 300 депутатів, в тому числі й комуністів, висунула вимогу до «втікачів» щодо повернення з Москви. І більшість делегатів з’їзду КПСС з числа депутатів повернулася до Києва, визнавши цим пріоритетність національних інтересів над партійною дисципліною. Не підкорився цьому рішенню Володимир Івашко, що пристав на пропозицію Михаїла Горбачова і вирішив балотуватися на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПСС. Він подав у відставку з посади голови Верховної Ради і цим, як з’ясувалося, політично поховав себе, ставши чужим і для Москви, і для Києва. У цій ситуації під акомпанемент шахтарських страйків і мітингів у столиці 16 липня Рада конституційною більшістю (що було дуже показово) ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.
У преамбулі Декларація проголосила «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Це створило підґрунтя спершу для республіканської законотворчості, незалежної від союзного законодавства (що швидко привело до правової колізії, відомої під назвою «війни законів»), а потім – через рік з невеликим – і для легітимного проголошення незалежності Української держави.
Варто нагадати ключові положення Декларації. Передусім у ній сказано, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу». Що цікаво: поняття «національна держава» і «національна державність» відсутні у тексті чинної Конституції України. Це не єдині принципові засади, що кудись зникли в процесі конституційних пертурбацій вже у незалежній державі. Скажімо, у Декларації відсутня згадка про забезпечення державою вільного розвитку, захисту і використання російської мови, йдеться виключно про «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя». І цілий розділ Декларації присвячений питанням екологічної безпеки, тоді як у чинній Конституції ці питання займають скромніше місце. Інакше кажучи, низка понять і положень Декларації досі залишаються невтіленими.
Згадаймо й інші базові положення Декларації, які стали відвертим викликом політиці «союзного центру». Отже: «Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці… Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території… Українська РСР має своє громадянство… Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР… Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя… Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний… Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці… Національні, культурні та історичні цінності на території Української РСР є виключно власністю народу Республіки».
Загалом положення про УРСР як суверенну національну державу та про народ, який є єдиним джерелом державної влади, стали своєрідним «місточком» між минулим і майбутнім, між досовєтською, совєтською та постсовєтською добою – бо ж народ має право перетворити УРСР на просто Україну, точніше, на Республіку Україну (цікаво, що в 1990 році «Україна» та «Республіка» були синонімами, а у чинній Конституції те, що Україна є республікою, згадується лише раз, і слово це пишеться з малої літери…).
Чи не головним викликом у Декларації разом із тим стали положення розділу «Економічна самостійність». Справді: «Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян… Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю». І про плюралізм і захист усіх форм власності не забуто. Годі й казати, що в російській декларації нічого схожого на це не було. Як і наступного: «Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР… Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, […] бере участь у діяльності міжнародних організацій».
Одне з положень Декларації було і донині є предметом політичних спекуляцій – мовляв, ще у 1990 році Україна задекларувала позаблоковий, нейтральний і без’ядерний статус. Але це несусвітня дурниця – у Декларації йдеться про намір стати в майбутньому нейтральною, позаблоковою і без’ядерною державою. Нагадаю, що на той час ще існувала Організація Варшавського Договору на чолі з СССР, а УРСР була напхана ядерною зброєю; Польща, яку очолив уряд «Солідарності», теж тоді декларувала схожі наміри. Крім того, намір щось зробити та практична дія – різні речі: можна мати намір з кимось одружитися, а в останній момент передумати через об’єктивні чинники; можна мати намір піймати величезну щуку і піти задля цього на Дніпро, а в реальності витягнути з ріки здоровенну жабу…
Де-юре Декларація про державний суверенітет стала проголошенням конфедеративних відносин з «союзним центром» і базою для наступних законодавчих новацій та практичних кроків. Звичайно, щось у цій Декларації було наївно-романтичним, щось не надто чітко виписаним, щось важливе пройшло повз увагу її авторів, – але на загал вона стала яскравим маніфестом прагнення України до свободи. І чи не головне: було чітко прописано, що укладання союзного договору можливе тільки на засадах цієї Декларації.
У розвиток положень Декларації влітку та восени 1990 року були ухвалені Закон про економічну самостійність України та низка інших актів. Вже на осінь 1990 року республіканське законодавство суттєво суперечило союзному. Почалася «війна законів». Остання потягла за собою політичні наслідки, оформлені у вигляді «боротьби з союзним центром» під гаслом «параду суверенітетів». Кремль намагався перехопити ініціативу, висунувши проект реформування СССР під гаслом: «Сильні республіки – сильний центр». Проте республіканська номенклатура, передусім господарча, все більше схилялася до думки, що сильний центр їй не потрібен.
Декларація потужно «вистрілила» ще раз напередодні призначеного на 17 березня 1991 року всесоюзного референдуму про збереження СРСР. 27 лютого Верховна Рада ухвалила: одночасно із всесоюзним референдумом провести республіканське опитування про входження до Союзу суверенних республік (зверніть увагу – не «оновленого СССР»; взагалі, то був правовий і логічний абсурд, коли у всесоюзному референдумі запитувалося про «збереження оновленої федерації» – хіба за Сталіна-Брежнєва тоталітарна совєтська імперія була федерацією і що значить «збереження оновленого»?) – входження на умовах Декларації про державний суверенітет. Понад 80% виборців УРСР сказали «так» під час республіканського опитування, що дало керівництву Ради досить сильні позиції на переговорах з Москвою.
Відтак, коли у другій половині квітня 1991 року розпочався т.зв. «Новоогарьовський процес», коли у резиденції президента СССР Горбачова делегації ряду республік обговорювали проект союзного договору, то УРСР заявила там про особливу позицію. Ба більше: у квітні 1991 президія Верховної Ради ухвалила постанову, за якою на території України призупинялася дія одного з економічних указів президента СССР. А влітку 1991-го УРСР відмовилася підписувати союзний договір, оскільки запропоновані ним засади співжиття республік суперечили Декларації. Разом з Україною не погодилися на підписання цього договору Молдова, Грузія і Вірменія. Країни ж Балтії у цей час уже міцно стояли на шляху відновлення незалежності, і їх не спинили криваві бойовиська, влаштовані Кремлем у Вільнюсі та Ризі.
Закономірно відповіддю на все це став серпневий путч проімперських сил, який не в останню чергу був викликаний відмовою України підписати Союзний договір (якщо Горбачов казав, що без України «наша соціалістична імперія» розвалиться, то які ж вирази використовували ортодокси з ЦК КПСС?). Відновлена незалежність не звалилася невідь звідки як подарунок Україні, яка, мовляв, і не мріяла про неї. Положення Декларації і події, пов’язані з її втіленням у життя, переконливо засвідчують протилежне. Тому відзначення ювілею Декларації – річ, безумовно, не лише закономірна під оглядом державних інтересів, а й потрібна морально у контексті непростих і трагічних подій останніх років. Ну, а затим слід іти далі – наповнити змістом поняття «національна держава», внісши його в Конституцію, та реально забезпечити «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя». А намір стати нейтральною та позаблоковою державою слід визнати нереалістичним – і не тому, що ми такі агресивні, а тому, що живемо поруч із двома тоталітарними державами, Росією й Білоруссю. Що ж стосується без’ядерного статусу, то це особлива тема, чи не так?
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке…
